Державно-приватне партнерство в медицині

Алешко Дмитро, партнер ЮК «Правовий Альянс»

У 1991 році Україна стала незалежною державою.Разом з набуттям незалежності державі довелося вчитися самостійно без вказівок «зверху» вирішувати щоденні завдання щодо забезпечення нормального життя громадян. Однією з таких задач була організація надання медичної допомоги та медичного обслуговування населенню.

На той момент ніхто з керівників молодої держави ще не розумів, що в напрямку розвитку медицини Україна стояла перед серйозним вибором. Можна було продовжувати працювати в системі, побудованій за принципом Семашко і успадкованій від Радянського Союзу. Також можна було поступово переходити на систему страхової медицини так, як це зробили в Польщі, Угорщині та інших постсоціалістичних країнах.

Нажаль для всіх нас, вибір України не був зроблений усвідомлено, а став наслідком бездіяльності людей, які перебували при владі в перші роки формування держави.

Як наслідок, сьогодні на 22 році незалежності, Україна продовжує використовувати радянську модель організації медичної допомоги населенню. Всі ці роки платники податків утримують величезну кількість корпусів такої ж величезної кількості лікарень і поліклінік по всій країні. При цьому вони не мають шансів на отримання адекватного медичного обслуговування. За різними оцінками прямі витрати на пацієнта в бюджеті становлять всього 8%.

У ситуації, коли держава не може провести системні перетворення в галузі, точкові проекти могли б частково полегшити долю місцевих бюджетів Такі проекти в цивілізованих країнах здійснюються на засадах державно-приватного партнерства.

У липні 2010 року в Україні був прийнятий Закон України «Про державно-приватне партнерство». Даний Закон містить в собі масу декларацій, але не дає цивілізованого інструменту для реалізації проектів державно-приватного партнерства в державі.

За логікою Закону, державному і приватному партнерам для укладення договору, необхідно пройти через цілу низку конкурсних процедур, дозволів та погоджень. враховуючи реалії роботи бюрократичного апарату такі узгодження займають масу часу і несуть в собі непередбачені витрати для приватного партнера.

Таким чином вихолощується сама ідея партнерства: немає двох рівних партнерів - є той, хто просить (приватний партнер) і маса чиновників різного рівня, кожен з яких вважає своїм «обов'язком» вставити свої «п'ять копійок» у будь-який проект. Саме тому ми нічого не чуємо про реалізацію хоч якихось перспективних, цікавих і для держави, і для інвесторів проектів.Такі проекти могли б бути робочими в галузі медицини.

Наприклад, в Санкт-Петербурзі вже декілька років працює проект в режимі державно-приватного партнерства у сфері лабораторної діагностики. Муніципальна влада, виконуючи функції державного партнера, надала інвестору відповідні майданчики і гарантований об’єм пацієнтів для проведення різних лабораторних досліджень. Приватний партнер натомість забезпечує безкоштовні для зареєстрованих жителів міста у визначеному договором обсязі дослідження, результати яких необхідні для постановки лікуючим лікарем правильного діагнозу і вибору схеми лікування.

Що заважає впровадити таку ж систему хоча б у великих містах України?

У тій же Росії, з усіма її мінусами, в березні 2013 року прийнято Закон «Про державно-приватне партнерство», відповідно до якого інвестор отримав гарантії держави від змін законодавства, що погіршують його становище порівняно з тими нормами, які діяли на момент укладання договору. У разі таких змін, сторони повинні внести до договору відповідні корективи. Крім того, приватний партнер у Росії отримав можливість у спрощеному режимі оформити земельну ділянку, необхідну для реалізації умов договору про партнерство, а також ряд податкових преференцій.

Безумовно, те, що написано, може не зовсім однаково реалізовуватися на практиці. Проте, що заважає нашим законодавцям розробити і прийняти простий, зрозумілий, такий, що реалізується на практиці новий Закон України «Про державно-приватне партнерство»?

Фактично, ті серйозні витрати, які несе держава на фінансування медицини, можна було б розділити з приватними партнерами. Досить багато площ лікувальних установ знаходяться в центральних частинах міст України. Частину таких площ можна було б передавати не в оренду, а надавати в якості внеску державного партнера. На отримані доходи від державно-приватного партнерства можна було б покращувати матеріальний стан об'єктів охорони здоров'я, купувати устаткування, поліпшувати медикаментозне забезпечення пацієнтів.

Також є всі передумови для організації високотехнологічних центрів з лікування різних видів захворювань, використовуючи фінансові інструменти інвесторів і кадровий потенціал державних установ охорони здоров'я.

Все це у підсумку призведе до зміни ситуації в медичній галузі та поліпшення якості медичного обслуговування пацієнтів.