Фокус реформування системи охорони здоров’я

Алешко Дмитро, партнер ЮК «Правовий Альянс»

На сьогоднішній день статтею 49 Конституції України громадянам гарантовано безоплатне надання медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров'я.

Для всіх є очевидним факт, що на практиці безкоштовної медицини давно вже не існує. При цьому громадянин платить за надання медичної допомоги двічі: перший раз, коли сплачує податки, а другий раз - коли оплачує винагороду лікаря.

Пострадянська система медицини щорічно лягає важким тягарем на державний бюджет країни. Більше 90 відсотків витрат державних і комунальних закладів охорони здоров'я складають видатки на заробітну плату та комунальні платежі. У підсумку на пацієнта в питомій вазі витрачаються копійки.
З вищевикладеного випливає, що будь-яка ідея реформування галузі, незалежно від обраної концепції, вимагатиме зміни ст. 49 Конституції України. Державі в особі представників законодавчої та виконавчої влади необхідно знайти сміливість і визнати, що ст. 49 Конституції в сучасних реаліях не працює і вимагає негайного перегляду.

Наступним нормативно-правовим актом, який вимагає прийняття у новій редакції, є Закон України «Основи законодавства про охорону здоров'я». Даний закон був прийнятий більше 20 років тому і не відповідає вимогам сучасних реалій. Яким чином наповнити нову редакцію закону буде залежати від стратегії реформування, обраної Міністерством охорони здоров'я України.

Також потребує змін законодавство, що регулює підходи до одержання медичної освіти, вимог до медичних працівників, захисту прав пацієнтів, у питаннях трансплантації, донорства крові тощо.
Окремим документом, що вимагає змін, є Закон України «Про лікарські засоби». Необхідно прийняти його в новій редакції, адаптованій до європейського законодавства.

Постійна зміна керівництва Міністерства охорони здоров'я України призвела до того, що жоден новий міністр не встигає навіть почати реалізацію реформ, не кажучи вже про те, щоб домогтися конкретних результатів. Те, що на міністерство покладено функції з державних закупівель лікарських засобів, перетворює міністерство в якесь агентство із закупівель, а не центральний орган державної влади, який відповідає за формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Крім того, будь-яка реформа потребує фінансових ресурсів. На мій погляд, нічого не зміниться, якщо не буде розуміння, скільки потрібно грошей на проведення реформи, де їх взяти, і який очікується результат.

Введення медичного страхування передбачає, фактично, застосування ринкових механізмів у сфері охорони здоров'я. Насправді, ця сфера в значній частині давно вже перебуває в ринкових відносинах. Пацієнт платить лікарю винагороду, при цьому, не маючи реальної можливості щось вимагати, якщо така послуга була йому надана неякісно. У частині отримання винагороди складно в чомусь засуджувати лікарів, оскільки вони були поставлені державою в таке становище. Додатковим негативним фактором є те, що величезні фінансові ресурси у сфері медицини знаходяться в тіні. Я не бачу для України іншої альтернативи, окрім як можна раніше ввести медичне страхування. Крім серйозної підготовчої роботи такий крок вимагає ряду законодавчих змін. Як уже згадувалося вище, необхідно змінити ст. 49 Конституції України, розробити та прийняти Закон України «Про обов'язкове медичне страхування», підготувати необхідні підзаконні акти.

До того моменту, коли буде введено обов'язкове медичне страхування, оптимальним виходом в частині забезпечення пацієнтів необхідними лікарськими засобами за державними програмами може бути система реімбурсації. Причому прямим одержувачем коштів за системою реімбурсації повинні бути не аптечні установи, як це практикувалося за окремими програмами міністерства, а конкретний пацієнт. Для цього міністерству необхідно створити реєстр пацієнтів по кожній з 18 державних програм. Пацієнт, який перебуває в реєстрі, що страждає, наприклад, на цукровий діабет, отримує на картку, умовно, 3000 грн. у місяць. На цю суму він може піти в аптеку і купити інсуліни вітчизняного виробництва. Якщо він хоче використовувати більш дорогі інсуліни, то різницю він доплачує з свій рахунок. Умовні 3000 грн. - це і буде та сума, яку держава в змозі забезпечити за такою програмою. Природно, що кожна сума за кожною програмою вимагає серйозних розрахунків. При такому підході ми будемо розуміти, що гроші дійдуть до кожного пацієнта, який знаходиться в реєстрі, і охоплений державною програмою. Ця система дозволить звільнити міністерство від невластивої функції закупівлі лікарських засобів і медичних виробів.