Право власності. Непросто захистити, але треба ще реально повернути

Ірина Пустовітенко, Партнер юридичної компанії «Правовий альянс»

Опубликовано: Правовий тиждень

З року в рік численні аналітичні огляди фіксують ріст махінацій на ринку нерухомості: певний час тому це обгрунтовувалося небаченим попитом на «кращий ніж золото» різновид інвестицій, який і послаблював обережніть учасників ринку, зараз пояснюють - навпроти – падінням обертів на ринку нерухомості, значним зниженням цін на неї, хвилею іпотечних продаж, а значить, і можливістю завуалювати за низькою ціною вади правового статусу об’єкту продажу.

Так чи інакше шахрайство із об’єктами нерухомості мало місце, має і буде мати завжди.

Проте сьогодні мова не про це. Існують юридичні заходи, за допомогою яких належний власник може захистити своє порушене право власності та за допомогою судового рішення відновити статус-кво своєї приватної власності. Та на жаль юридично це інколи набагато легше зробити ніж повернути можливість реально користуватися своїм майном.

Реальний приклад із життя. Шляхом декількох протиправних правочинів посадових осіб за змовою із третіми особами майно юридичної особи «ІКС» – нежитлові приміщення (комерційна нерухомість в дуже привабливому регіоні) вибуло із володіння цієї юридичної особи, двічі змінило своїх хазяїв і потрапило у розпорядження ТОВ «ЗЕТ». Карна справа за фактами шахрайства завершилася обвинувачувальними вироками. Проте оскільки нерідко цивільний позивач у карній справі не може дійти реального результату у вигляді повернення вибувшої із володіння власності, в цивільному провадженні ТОВ «ІКС» ініцюювало та виграло процес, в ході якого отримало рішення про визнання недійсними низки протиправних угод, повернення із чужого незаконного володіння нерухомих нежитлових приміщень, скасування записів про державну реєстрацію прав на них за ТОВ «ЗЕТ» та відновлення запису про право власності на ці нежитлові приміщення за ТОВ «ІКС».

Із органами реєстрації та технічної інвентаризації проблем не виникло. У встановленому порядку запис про право власності за ТОВ «ІКС» було відновлено. Проте з’ясувалося, що відновлено воно лише на папері.

Позивач звернувся за виконанням рішення до відповідного відділу державної виконавчої служби. Рішення суду сформульовано за способом захисту порушеного цивільного права, прямо передбаченого законом: «зобов’язати відповідача повернути позивачеві із чужого незаконного володіння нерухоме майно – нежитлові приміщення…». Класичний віндикаційний позов…Рішення залишено без змін апеляційною інстанцією та Верховним судом України. Виданий виконавчий лист.

Проте з’ясувалося, що рішення із вказаним судом формулюванням фактично є таким, що не може бути виконаним. Слово «зобов’язати» державний виконавець розуміє як таке, що виключно зумовлює необхідність вчинення дії одноособово відповідачем. Тобто державний виконавець відкриває примусове провадження, дає боржнику термін на добровільне виконання, а із його спливом направляє боржнику повторну вимогу виконати рішення суду. Боржник собі і в уса не дує. Через діякий час виконавець накладає на боржника штраф у розмірі 340 грн. за невиконання рішення виносить новий припис «виконати рішення суду у 7-мидобовий термін». У відповідь – тиша.. Проте боржник не тільки розташовується у спірних приміщеннях, але й веде там підприємницьку діяльність, використовуючи як об’єкт готельного бізнесу.

Що ж до державного виконавця, то він на питання стягувача пожимає плечима: «ще один штраф застосую, виконавче провадження закрию та матеріали направлю до прокуратури». Мовляв, немає в законі України «Про виконавче провадження» прописаної процедури як виконувати подібні рішення. І ви такі неодинокі. Таке загальне правило, подібні рішення і виконавчі провадження через нас проходять десятками.

Але ж ми розуміємо, що далеко не завжди направлення матеріалів до органів прокуратури буде мати дієвий вплив на боржника.

Отож, ТОВ «ІКС» звертається до юриста і питає, як вийти із такого становища і в чому ж тоді полягає примусове провадження? Які ж функції міського відділу державної виконавчої служби, основним завданням якого є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом(відповідно до Положення про районний, районний у місті, міський (міста обласного значення) міськрайонний відділ державної виконавчої служби, яке затверджене наказом Міністерства юстиції України від 3.03.2007 р. N 83/5 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 3.03.2007 р. за N 180/13447)?

Тож розглянемо способи розв’язання такої ситуації.

Відповідно до ст. 14 Цивільного процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Вважаємо за такі, що мають право мати місце два шляхи: перший – зміна (чи встановлення) порядку і способу виконання рішення суду. Розглянувши в судовому засіданні заяву стягувача про необхідність встановлення порядку і способу виконання рішеня шляхом виселення суд може його задовольнити, встановивши для державного виконавця простий та прямо прописаний для нього Законом спосіб виконання – виселення. Такі виконавчі провадження проходять доволі передбачувано.

Проте тут ми можемо зіткнутися як мінімум із двома проблемами:

1. в приміщеннях може оказатися взагалі-то не боржник, а третя особа, яка, наприклад, уклала із боржником договір про користування приміщеннями. І передавати майно (звільнювати приміщення) ця особа може відмовитися. У виконавчому ж листі буде йтися про виселення конкретно боржника. Ви будете вимушені йти до суду, визнавати договір недійсним і виселяти нову особу. Але якщо ви при цьому не застосуєте заходи забезпечення позову, при новому візиті із державним виконавцем ризикуєте знайти в приміщеннях ще п’ять-десять нових осіб, і такий собі трансформер буде переслідувати вас іще довгенько.
2. Друга проблема – суд може і не погодитися із вами щодо способу виконання рішення шляхом виселення. Так, у чималої кількості представників суддівського корпусу мається власна думка щодо того, що виселення – це спосіб звільнення виключно жилих приміщень. Доречі, якщо ви відкриєте термінологічні словники, ви таки отримаєте результат накшалт «виселення - примусове припинення користування жилим приміщенням, можливе лише у випадках, передбачених законом (з практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції)».

За таких обставин, все ж здається більш прийнятним другий варіант виходу із ситуації – а саме скарга на дії державного виконавця.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження (виділено авт.) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до ч. 2 ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Нажаль Закон не надає визначення терміну «примусове виконання»!

Логічно мисляча пересічна людина розуміє його як стадію цивільного процесу, в якій здійснюється реалізація прав сторін, підтверджених судовим рішенням. Яка забезпечує рішення суду, як то модно казати, «в натурі». Мабудь саме на цій стадії відбувається реальний захист прав та охоронюваних законом інтересів, встановлених або підтверджених рішенням суду.

Ми віддаємо собі звіт, що примусовим виконанням рішення державна серйозно втручається в правове коло життєдіяльності боржника і тому існує точка зору про те, що законом закріплений точний та повний порядок примусового виконання судових рішень та інших органів. Проте, як ми встановили, ані точного, ані повного порядку, встановленого законом, ми не маємо. За таких обставин очікуємо і вимагаємо від державного виконавця справедливого застосування хоча б тих положень закону, що можуть бути найбільш близькими до правовідносин, що склалися.

Так, відповідно до ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження» у разі присудження стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, державний виконавець вилучає ці предмети у боржника і передає їх стягувачу, про що складає акт передачі.

І, знаєте, якщо мова йде про речі рухомі, державний виконавець чітко розуміє, як йому вилучити певну річ у боржника та передати стягувачеві, як тільки справа стосується нерухомості – розуміння немає. Хоча аналогія сама пряма!

Тобто у скарзі на дії державного виконавця необхідно прямо прописати вищевказані норми, порядок присудження речей, викладений в ст.61 Закону, а також частково статті 78 Закону щодо виконання рішеня про виселення. Суд, задовольняючи вимоги стягувача, фактично пропише й порядок виконання судового рішення, яким державний виконавець вже зможе скористатися і навіть повинен буде його дориматися і виконати.

Хоча по-людськи ти розумієш, що виконавець є заручником простого правила: «приватній особі дозволено все, що не заборонено законом, державній людині дозволено лише те, що прямо законом передбачено». Нажаль держава не відслідковує проблемні питання своїх громадян і не підтримує їх відповідними змінами в діючому законодавстві – викладена проблема не нова і дуже розповсюджена, такі проблеми існували і десять років тому, і ще раніше. Проте нова редакція Закону про виконавче провадження від 4 листопада 2010 року (Закон N 2677-VI) навіть на крок не наблизилася до видалення цієї білої плями.

Натомість продовжує формуватися негативне ставлення до державної виконавчої служби, а багаторічне невиконання судових рішень і взагалі-то не на руку старанно формуємому нами іміджу правової держави.

Відповідно до ст. ст. 1, 6 Протоколу № 1 к Конвенції про захист прав людини та основних свобод обов’язкове виконання остаточного судового рішення у повному обсязі є невід'ємною ознакою справедливого правосуддя суду і судочинства.

Європейський суд з прав людини неодноразово підтверджував свою позицію, згідно якої «право на суд» стало б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне обов'язкове судове рішення залишалося недіючим у збиток однієї із сторін, оскільки виконання рішення суду, винесеного будь-яким судом, повинне розглядатися як невід'ємний елемент права на судовий захист. У випадках невиконання рішення суду, по термінології Європейського Суду з прав людини, положення Конвенції про справедливе і ефективне правосуддя позбавляється свого сенсу.